Цілеспрямована побудова тренувальної діяльності бігунів на середні та довгі дистанції
ЦІЛЕСПРЯМОВАНА ПОБУДОВА ТРЕНУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БІГУНІВ НА СЕРЕДНІ ТА ДОВГІ ДИСТАНЦІЇ
Для сфери фізичного виховання і спортивного тренування на сучасному етапі стає характерним цільовий підхід, суть якого в орієнтуванні тренування відповідно до її мети. Зараз цільовий підхід знаходиться на стадії становлення. Аналізуючи взаємостосунки між характером змагальної і тренувальної рухової діяльності змагання, В. М. Зациорский (1961) прийшов до висновку, що для формування у людини певної координації потрібно ставити його в такі умови, які вимагали б прояву саме цієї координації. При справжньому управлінні тренувальним процесом спортивні досягнення, на думку Ю. В. Верхошанского (1966), є продукт цілеспрямовано-пристосовної діяльності організму, детермінованої конкретними умовами, супутніми процесу рішення рухової задачі. Ряд авторів вважає, що ефективними можуть бути вправи, які мають схожість із змаганнями по рухових якостях, кінематичних і динамічних характеристиках, особливостях енергозабезпечення, що проявляються (Н. І. Вовків, 1968; Л Л. Лукашов, 1972; Ю. В. Мельков, 1973, і ін.). На можливість підвищення ефективності тренувального процесу через використання даних наукових досліджень безпосередньо рухової діяльності змагання вказують також А. Ц. Пуни (1970) - в психологічному, В. С. Родиченко (1972) - організаційному, Ю. А. Талалаев (1974) - соціальних аспектах. В літературі можна зустріти рекомендації будувати попередній тренувальний етап відповідно до умов і стану організму при діяльності змагання. Наприклад, мікроцикли будують відповідно до програми основних змагань сезону, що створює умови для утворення стійкого динамічного стереотипу - в плані необхідної ритміки підвищення працездатності спортсменів. Даючи філософське обгрунтовування цільовому підходу в спортивному тренуванні, А. А. Новиков і Р. А. Пилоян (1976) вважають, що якщо методично вірним вважається вивчення спочатку першопричини в причинно-наслідкових взаємостосунках явищ, то в аналізі взаємостосунків між тренувальним процесом і змаганням слід відштовхуватися від змагання, оскільки саме воно, на їх думку, породило спортивне тренування, а не навпаки, і тому результати аналізу діяльності змагання повинні бути відправною точкою тренувального процесу. Е. Р. Андріс, Р. Г. Арзуманов і М. А. Годик (1979) пишуть, що для підбору тренувальних вправ перш за все необхідно визначити структуру руху змагання і виявити, які з компонентів цієї структури і наскільки тісно пов'язані із спортивним результатом. Порушення адекватного співвідношення між і тренувальних вправами змагань знижує ефективність приросту результатів у вибраному виді спорту. Так, за даними М. И. Майсурадзе (1962) і І. Э. Мюльберга (1971), регулярне вживання бігового навантаження негативно позначилося на зростанні спортивних досягнень у штангістів в їх спеціальних рухах змагань. На думку А. Н. Воробьева (1972), ці факти пояснюються специфікою виду м'язової діяльності, що відображається і на функціональних і на морфологічних особливостях організму спортсмена. Кожний конкретний вид спорту формує спеціальну морфофункціональну гармонію. Принцип відображення мети більш адекватний суті проблеми, що розробляється. Він більш диференційований, багатобічно дозволяє зрозуміти закономірності відбивної діяльності організму при формуванні їм специфічних різновидів рухової функціональної системи. Будучи універсальним, він створює надійну методологічну основу для теорії і методики цілеспрямованої побудови тренувальної рухової діяльності. Внаслідок того, що живий організм є системою, адекватно що відображає в своїх функціях і структурах не які-небудь, а абсолютно конкретні параметри зовнішніх взаємодій, то, отже, оптимальні тренувальні дії повинні базуватися на моделюванні в них параметрів саме тих рухів, до яких як до мети здійснюється підготовка. Для спортсменів це рухова діяльність змагання, що є безпосередньою метою тренувального процесу. Дане положення дає підставу для висунення принципу моделювання мети як основоположна методологічна платформа для процесу цілеспрямованої побудови тренувальної рухової діяльності. Управління фізичним розвитком людини і його руховою підготовкою, як і будь-яка інша творча перетворююча діяльність людини, вимагає рішення двох органічно взаємозв'язаних, але щодо самостійних питань. Один з них - постановка об'єктивної мети, тобто визначення оптимального рівня характеристик стану організму і в першу чергу його рухових здібностей, яких необхідно досягти до потрібного моменту часу. Інший - спосіб реалізації мети. Мета розвитку рухових здібностей людини, перш ніж стати основним регулятивним елементом в цілеспрямованій побудові тренувального процесу, сама повинна бути чітко визначена, вивчена і об'єктивно обгрунтована. Якщо в одних випадках рухові уміння, навики і якості володіють властивістю «позитивного перенесення» різних видів рухів (при схожому складі і режимі роботи рухових функціональних систем), то в інших випадках такої «спорідненості» немає або воно незначне, і тоді для здійснення цих рухів необхідні рухові функціональні системи з різним активним складом і режимом діяльності. В таких випадках, особливо коли має місце напружена рухова активність (це відноситься в першу чергу до спортивного тренування), в організмі виникає конкуренція за енергоречовинний адаптаційний ресурс, який на кожному ступені його розвитку і в кожний даний момент має абсолютно певну нагоду. Тому організм не в змозі одночасно забезпечити розвиток до високого рівня безлічі умінь, навиків і фізичних якостей. Звідси витікає, що досягнення високого рівня вдосконалення рухової функції, особливо враховуючи відносну обмеженість адаптаційного ресурсу організму, вимагає переважного зосередження цього ресурсу на визначених, а саме спеціалізованих рухах і, значить, на реалізуючих ці рухи специфічних рухових функціональних системах. Принцип енергетичного відображення мети. В основі будь-якого виду рухової діяльності лежить перетворення форм руху матерії, універсальною мірою якого є енергія. Тому енергетичні характеристики цільової (змагання) рухової діяльності перш за все повинні знаходити своє відображення у вправах і в тренувальних програмах. Це дозволить організму шляхом вироблення складної системи умовних рефлексів встановити енергетичні закономірності цільових вправ і, таким чином, наперед знати, скільки необхідні енергоречовинних субстратів, і оптимальним чином організувати внутрішні процеси пристосування. У відповідь на регулярні зовнішні рухові енергодії організм створює адекватний енергоречовинний імпульс, виробляючи з часом певну ритміку асиміляційно-дисиміляційних процесів (в першу чергу це відноситься до розщеплювання і синтезу АТФ - універсального джерела енергії в живих клітках), в яких критерієм їх достатності служать енергетичні параметри цільових вправ. Моделювання цільових енергетичних параметрів в тренувальному процесі дозволить організму більш конкретно концентрувати свої адаптації і досягати на цій основі більшого пристосованого ефекту. В результаті концентрації своїх адаптаційних зусиль до конкретних (цільових) енергетичних параметрів змагальних вправ організм здатний досягти більш високого рівня рухових проявів, ніж при розпорошенні своїх адаптаційних ресурсів по багатьох енергетичних параметрах тренувальних вправ. Відсутність чітких енергетичних орієнтирів і їх систематичного моделювання в тренуваннях неминуче приводить до якоїсь опосередкованості пристосувальних реакцій організму. Таким чином, вимогу систематичного моделювання в тренуваннях енергетичних параметрів цільової (змагання) рухової діяльності можна назвати принципом енергетичного відображення мети. Якщо для виконання необхідного руху функціональних ресурсів організму достатньо, то цю рухову мету можна реалізувати зразу ж, в міру необхідності. Проте у фізичному вихованні, і особливо в спортивному тренуванні, цільова рухова установка, як правило, більш високого порядку в порівнянні з наявним рівнем. Тому цільова рухова діяльність, природно, не може бути виконана в теперішньому часі у всій її цілісності - по всіх основних параметрах. Дозвіл даної суперечності можливий при компромісному підході, а саме: через диференційоване моделювання мети по основних параметрах з обмеженням яких-небудь з них, що дозволить відповідно спростити характер цільової рухової діяльності. Цільовий рівень рухової діяльності необхідно розділити на основні параметри, які вибірково і в певній черговості слід обмежити, щоб у такому вигляді цільова вправа стала доступною для виконання в тренувальному процесі. Але в спорті потрібна не диференційована, повноцінна мета. Шлях до неї лежить через процес інтеграції. Тренувальний процес в цілому повинен складатися з інтеграції різних варіантів «спрощених» цілей (вправ), побудованих відповідно до принципу диференційованого віддзеркалення мети, щоб забезпечувалося моделювання всіх основних параметрів мети - просторових, тимчасових і енергетичних. Враховуючи, проте, що диференційоване моделювання цільового рухового режиму в тренуванні невіддільно від процесу інтеграції диференційованих елементів мети, представляється логічним сформулювати єдине положення про основний спосіб побудови тренувальної рухової діяльності - принцип диференціації - інтеграції мети. Відсутність чітких об'єктивних способів побудови цілеспрямованого тренування і її критеріїв є причиною, яка породжує самі різні форми і ступені приблизності і неврегульованості в справі розвитку рухових здібностей людини. Наприклад, готують спортсмена-спринтера. Традиційно виділяють в тренувальному процесі аероб, змішаний і переважно анаеробний етапи підготовки (проти чого немає принципових заперечень), але при цьому відповідно етапам будують тренування таким чином, що вона спочатку посилено і направлений робить із спринтера стайєра, потім на наступному етапі переробляє його в бігуна на середні дистанції і, нарешті, в спринтера. І результаті такого тренування, коли немає істинного наукового розуміння того, як конкретна специфіка спортивної спеціалізації повинна знаходити відображення в специфіці тренувального процесу, спринтер стає також «трошки» і стайєром. Але це не проходить безслідно, навпаки, - обмежує його спортивне зростання у вибраній спеціалізації. Приведемо досить широко поширений приклад нецілеспрямованого тренування. В ній виділяють ряд послідовних етапів із спрямованістю кожного з них на переважний розвиток яких-небудь фізичних якостей (сили, витривалості і т.д.). При цьому передбачається досягнення над цільових показників в розвитку цих якостей на «своїх» етапах, щоб до змагань вони не встигли значно «знизитися». Така побудова тренувального процесу явно нераціональна. Питається, навіщо витрачати значні тренувальні зусилля і час на розвиток того, що буде потім втрачено? І, крім того, тут має місце певна приблизність в управлінні тренуванням: на скільки треба «перерозвинути» ту або іншу фізичну якість на етапі з його переважною спрямованістю, щоб воно до змагань якраз вийшло на рівень необхідного цільового значення? У відповідності ж з пропонованим підходом на кожному етапі і протягом всього процесу підготовки у вправах і в цілому в програмах тренування завжди відтворюється не що інше, як діяльність змагання цільового рівня по всіх її основних параметрах, але тільки в різному ступені «полегшеності». При подібному підході до побудови тренувального процесу кожний його подальший етап відрізняється від попереднього тільки більшою мірою «зібраності» мети в тренувальних вправах і програмах, що у результаті забезпечує конкретність адаптації організму, направлену на параметри цільової рухової діяльності, роблячи тренувальний процес оптимально збалансованим і цілеспрямованим.
ОСНОВНИЙ МЕТОД ДОЗУВАННЯ ТРЕНУВАЛЬНОЇ РУХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ При порівнянні і тренувальної рухової діяльності змагання виділяється найважливіша особливість першої, яка характеризується наступним. По-перше, безпосередньо перед виконанням спортивної вправи на змаганнях для організму спортсмена характерні незначні прояви рухової активності з відносно невисоким рівнем енерговитрати, а також відчуття хорошого відновлення від попередньої роботи (розминки), що забезпечується спеціально організованим відпочинком між виступом змагання і розминкою. По-друге, початок виконання спортивної вправи на змаганнях супроводжується різким збільшенням інтенсивності енерговитрати, що обумовлено крутим зростанням рівня функціонування м'язів і інших, що забезпечують їх роботу компонентів організму. По-третє, із закінченням виконання спортивної вправи на змаганнях інтенсивність рухової активності спортсмена різко падає і енерговитрата, природно, також швидко йде на спад. Враховуючи все це, змагальну вправу (цільове) можна розглядати як свого роду «енергетичний сплеск», або енергоімпульс, що проявляється на фоні відносно невисоких енерговитрат. Звідси витікає, що, керуючись принципом відображення мети, перераховані особливості змагальних вправ необхідно адекватно відображати в способах виконання тренувальної рухової діяльності. На цій підставі логічно прийти до положення про те, що основна частина навантаження в тренувальних програмах повинна здійснюватися у вигляді певних енергоімпульсів при мінімальній руховій активності (або відносної пасивності) в період між ними, з досягненням в цей час суб'єктивно оцінюваного відчуття хорошого відновлення. Висловлений метод дозування тренувального навантаження можна назвати імпульсним. Він наближає характер тренувальної рухової діяльності до змагання (цільовий), створюючи адекватні умови для моделювання процесу фізіологічного впрацювання, що є найважливішим атрибутом рухової діяльності спортивно-змагання. Крім того, даний метод, унаслідок мінімальної рухової активності між вправами- энергоімпульсами, створює кращі умови для відновлення, сприяючи його прискоренню і збільшенню тим самим ефективності використовування тренувального часу. Нарешті, одночасно досягається високий ступінь цілеспрямованості у витрачанні енергопотенціалу організму (тільки на вправи-енергоімпульси, що моделюють мету). Імпульсний метод об'єктивно повинен мати права універсального методу дозування тренувального навантаження на всіх рівнях: від рівня моделювання вправ в тренуваннях, через дроблення останніх в циклів, де імпульсність повинна виявлятися в значній, чітко вираженого варіативності тренувального навантаження, виступаючого як одна з основоположних вимог до її побудови. Імпульсний метод тренування об'єктивно повинен бути високоефективним, а значить, і домінуючим в тренувальному процесі, в протилежність усередненому (рівномірному, відносно згладженому) характеру енерговитрат при виконанні тренувального навантаження, який, з одного боку, не може стимулювати адаптацію організму до високих рівнів рухової діяльності, а з іншою - забезпечити її.
Категория: Мои статьи | Добавил: legka (21.10.2007)
| Автор: Андрій
